Історія ДХВУ

За свідченням архівної довідки[1], Дирекція художніх виставок була заснована у 1935 році згідно з постановою Комітету у справах мистецтв при РНК УРСР як «центр пропаганди мистецтва серед народу». Мета діяльності за весь час існування неодноразово змінювалась: була, навіть, спроба у 1990-х рр за директорства І.С. Міщенко перетворити ДХВУ на комерційний проект. В останньому статуті від 2010 року вона нарешті остаточно визначилась: «ДХВУ – заклад музейного типу, створений для збереження, вивчення та популяризації творів сучасного образотворчого, декоративного та прикладного мистецтва України». На здійснення того шляху від «пропаганди» до «збереження і вивчення» знадобилось майже 80 років. А тепер, коли ця відстань була подолана, спостерігаємо спроби в кращих традиціях жанру більшовицької ліквідації стерти з обличчя землі і організацію, і будь-які відомості про неї, розформувати і денаціоналізувати її фонд. Точна дата заснування ДХВУ досі залишається під питанням. В Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України в документах Управління справами Ради Народних Комісарів УРСР за 1936-1938 рр. (більш ранні описи справ не збереглися) ніяких відомостей не знайдено. Документально 1935 рік як рік заснування підтверджений постановою про відновлення діяльності названої організації від 14 червня 1944 р.[2] та директивним листом Управління у справах мистецтва від 6 квітня 1944 р. про завдання скласти і надіслати перелік знищених, пошкоджених та вивезених німецькими окупантами художніх цінностей[3]. Посилання на цю дату також міститься в записці директора Щербатенка Ю.В. від 20 липня 1944 р. про відновлення діяльності ДХВ[4] з 3 липня 1944 р. Організаційний період тривав з січня по травень 1944 року[5]. Перепідпорядкування ДХВ Головному управлінню в справах мистецтв Мінкультури УРСР відображене в наказі 107 від 2 липня 1953[6] р..

Тут доречно коротко нагадати, що після Ю.В. Щербатенка ДХВУ очолювали С. Лисенко (1953-1962 рр.), Є.А. Афанасьєв (1962-1966 рр.), І.І. Дубіш (1966-1968 рр.), Л.І.  Попов (в.о. директора в 1968 рр.), Ю.М. Ятченко (1968-1970 рр.), Ю.П. Пудов (1970-1981 рр.), Р.О.  Лунь (1981-1984 рр.), О.Г. Бєлашов (1985-1986 рр.), М.М. Мудрий (в.о. у 1987р.-1989 рр., 1999-2000 рр.), І.С. Міщенко (1989-1999 рр.), П.В. Нестеренко (2000-2001 рр.), М.І. Лющенко (2002 рр.), В.В. Ковшура (2004-2005 рр.),  О.П. Говдя (директор у 2003 р., в.о. у 2005-2007 р.,  директор з 2007 р. по сьогодні). У післявоєнний час тут працювали професіонали, імена яких ще не стали пустим звуком для сучасних мистецтвознавців: В. Цельтнер (псевдонім – Павлов), В.М. Гальцов, О.С. Найден, М.О. Склярська, Г.А. Небожатко, К.С. Нагай, С.П. Смолінський, І.І. Чуліпа, В.І. Баринова, Ю.Є. Баликов, А.М. Галайчук, Л.М. Пекаровський, В.П. Дибань, О. Куз’янц. Зараз працюють: А.М. Чужих, К.А. Скирда, М.М. Мудрий, О.Є. Ігнатьєва, Н.В. Лавренова, О.В. Зікєєва, В.П. Сокур, Р.Р. Лойко.

Надія Лавренова на тлі гобелену Людмили Жоголь. Виставка в Хлібні (Софія Київська)

Якщо підсумовувати діяльність в цифрах, то в середньому кожного року проводилось і проводиться близько 25 виставок (у 1998 р. цифра досягла 31). Серед них були так звані «пересувні» (спадщина «передвижників») виставки по Україні та Союзу, а також «зональні» (декілька об’єднаних республік), Республіканські, які пізніше стали називатися Всеукраїнськими, ювілейні, звітні, персональні та групові, – формат яких залишився фактично таким же, не зважаючи на політичні зміни, хіба що тематика стала ширшою, вимоги м’якішими, ідеологічний тиск змінився відсутністю державної фінансової підтримки. Свого часу ДХВУ організовувала участь українських художників у Всесоюзних виставках, та, звісно, виставки зарубіжні, хоча однойменний відділ ввели в структуру організації «з метою популяризації українського мистецтва за рубежем» досить пізно, у 1988 р.; вводили поступово: спочатку сектор – з 1983 р., і лише потім – окремий відділ.

Маршрути пересувних виставок охоплювали усю Україну, провідні художні центри та «глибинку»; наприклад: «Львів – Одеса – Вілково – Сімферополь – Алупка –  Дрогобич – Тернопіль» чи «Рівно-Луцьк-Кіровоград-Артемівськ-Жданів-Запоріжжя-Нікополь-Сімферополь-Дрогобич-Житомир». І в цьому був сенс. Зараз, коли майже усім доступні фотозвіти будь-яких виставок в Мережі, коли свідомість сучасника звикла до фіксації найменших подій, коли навіть у магазинах з метою безпеки встановлено відеокамери безперебійного цілодобового спостереження, важко усвідомити та оцінити значимість діяльності організацій (фактично, однієї на всю республіку), які в часи відсутності перелічених можливостей встановлювали культурні зв’язки на державному рівні між регіонами, щоб різні люди могли побачити не тільки окремі твори художників, але і сформовану виставку, як цілісний контекст, як висловлювання, як суспільний зріз і наочність процесів у сучасному мистецтві. Ці ж виставки були джерелами первісної інформації для поповнення збірок місцевих музеїв творами сучасних мистців. З цих виставок, як правило, відбувався відбір творів; закупка яких провадилася Міністерством культури знову таки через ДХВУ (виконавчий орган), але до експертно-закупівельної комісії запрошували співробітників інших профільних організацій, склад комісії періодично змінювався. І система працювала. Зараз музеї взагалі позбавлені державної підтримки щодо закупівлі творів, змушені вдовольнятися дарунками авторів або їх родичів та нащадків, не маючи змоги провадити відповідний відбір і значить, формувати колекцію на достойному рівні. І ця проблема не вирішується. Можна багато говорити про недоліки минулої системи, але кращої досі ніхто не запропонував. Маємо те що маємо – замовчування цієї проблеми, як неіснуючої, перекривання більш важливими – як то війна, знову таки офіційно не визнана.

Виставка ДПМ в Хлібні.

Для експонування творів сучасних мистців в Києві ДХВУ на хвилі «відлиги» отримала постійну адресу і спеціально облаштований виставковий павільйон. Постанова № 672  Ради міністрів УРСР від 20 червня 1956 року “Про створення в Києві республіканського виставочного павільйону” затвердила строки, кошторис, етапи реконструкції будівлі (колишні гаражі, від яких відмовився Кабмін) по вул. Жовтневої революції 5 (згодом вул. Інститутська, 3) під виставковий павільйон. Відкриття планували на 1 травня 1957 року, виконання робіт було покладено на Головкиївбуд, Мінкульту виділено 600 тис.  крб. Докладно історія побутування саме павільйону, зі знищенням якого історія існування організації, зрозуміло, не закінчилась, але був вичерпаний ліміт довіри до нової влади, – висвітлена в газетних статтях сер. 1990-х рр. та численних внутрішніх документах, листуванні між ДХВУ та Органами Влади. Резонансним і найбільш суттєвим можна назвати матеріал Г. Мєстєчкіна «Коли помилка гірша за злочин»[7]. Метафоричний заголовок – цитата наполеонівських часів – влучно характеризував сучасну ситуацію. Справа в тому, що наступна реконструкція діючого Республіканського виставочного павільйону була розпочата 1987 р. на хвилі великої «перебудови», яка охопила країни соцтабору. У 1991 р. реконструкція наближалась до завершення, але фінансування раптово було припинено новою владою. Постановою Кабміну України від 21 березня 1995 р. № 201 “Про забезпечення проведення протокольних заходів на найвищому державному рівні” павільйон переведено у власність органу виконавчої влади. «Щоб завершити його реконструкцію за чотири роки, коштів, по суті, не було, а на “коригування проектно-кошторисної документації” та інші роботи, пов’язані з цим, згідно з 4 пунктом постанови, господарському управлінню Кабміну виділяється 80 млрд. крб. Постановою також доручається Мінпромисловості виготовити спеціальні “меблі, паркет, інші вироби та обладнання”. І це все має бути профінансовано “за рахунок резервного фонду Кабміну України”», – зазначає Г. Мєстєчкін. В газеті “Культура і життя” від 29 березня того ж року міститься відкритий лист до Л.Д. Кучми від інтелігенції щодо запобігання “переорієнтаціі” та завершення добудови павільйону. Звернення підтримав тодішній в.о. мінкультури М. Яковина, павільйон вдалося відстояти до жовтня. Але, коли Кучма підписав указ Президента про створення Мінкультури України, почала діяти постанова Кабміну. Чергове звернення, підписане В. Чепеликом та А. Чебикіним, подане 12 жовтня. 13 жовтня на пленарному засіданні ВР народний депутат М. Косів (голова Комісії з питань культури і духовності) звернувся з запитом до прем’єра Є.Марчука, вказавши на неприпустимість виконання постанови від 21 березня 1995 р., запит підтримав голова ВР О. Мороз. 16 жовтня заступник міністра культури В. Кравченко видав наказ № 498 на виконання одіозної постанови Кабміну: передати будинок у власність Кабміну до 27 жовтня. Призначений міністром культури Д. Остапенко пропустив цей факт повз уваги. Комісія ВР 18 жовтня повторно розглянула постанову і наказ. Комісія розцінила постанову кабміну як факт “пограбування української національної культури”[8]. У 2001 році історія з павільйоном набуває нових обертів, про що читаємо в замітці С. Левандовського «Законсервоване “печерське Більмо”»[9]. Наприкінці січня 2000 року за розпорядженням Кабміну та рішенням Київміськради павільйон передано до комунальної власності територіальної громади Києва. У лютому 2001 року група художників – Л. Жоголь, О. Скобліков, Н. Бабенко, С. Нечипоренко, О. Музика, О. Лопухов спробували «відбити» приміщення. Звернулися до М.Г. Жулинського з проханням створити Національний мистецький центр України та повернути його ДХВУ. Відповіді від Жулинського, як і від Кучми художники не дочекалися. На той час дирекція розташовувалась на Саксаганського 63/28, для фондосховища (близько 9 тис. творів постійної колекції) Мінкульт винаймав приміщення на комбінаті «Художник». Треба згадати, що фонди переїжджали не один раз, вони розміщувались і в церкві на Подолі, і в колишньому музеї Леніна, тепер – Українському Домі, і на вулиці Кавказькій… Держчиновники, які згодом і співробітників виселили в їх останній притулок – художній комбінат, знали про непристосованість тих приміщень (неопалювальні, не вентильовані). Листа з ламентаціями з приводу протиправних дій подали О. Омельченку, тодішньому міському голові, той переадресував претензію першому заступникові начальника управління майном міста Києва Л. Міщенко, який, в свою чергу, лише повідомив про невирішеність питання. За свідченням кореспондента, коли він сам відвідав місце довгобуду там стояв щит з написом «Будівництво корпусу Національного художнього музею України» (16 залів, загальною площею 5000 кв. м. і підвали площею 1000 кв. м).

Читаючи усі ці безкінечні в чернетках та оригіналах накопичені за 20 років листи та постанови з приводу поділу павільйону по Інститутській та подальшої долі ДХВУ (виселення на вул. Саксаганського, а звідти – на художній комбінат), дивуєшся терпінню всенародному та творчої інтелігенції. Змінювалися президенти, прем’єри, міністри, директори, з’являлися нові претензії на цю будівлю (як то безпідставні претензії НХМУ), тощо, врешті решт справа закінчилася тим, з чого почалась – кровопролиттям[10] на місці  наразі безслідно знищеного будинку, де повинні були презентувати сучасне українське і світове мистецтво. Дійсно, «акція» варта тої анти-естетичної та анти-етичної програми, яку фактично пропагує наше «актуальне» мистецтво. Пам’ятник борцям за свободу нові можновладці ставити не спішать, родичі загиблих самі заснували меморіал на Інститутській. Меморіал невиправданим надіям.

Виставки «у славу» Леніна (культ якого знову «ожив» наприкінці 1950-х як протиставлення культу Сталіна), партії, ВЛКСМ, до ювілеїв Великої Жовтневої соціалістичної революції в практиці ДХВУ протягом другої половини ХХ ст. були даниною режимові за можливість працювати та робити свою справу, ставилися до них без фанатичного пафосу, по можливості тверезо, висміюючи анекдотами на зразок таких, коли художник перед худрадою представляв скульптуру вождя з двома кепками: одна в руці, інша – на голові. Поряд з ними проводили виставки українського килиму (1979), українського плакату, української кераміки, українського декоративно-ужиткового мистецтва, українського живопису та графіки, ювілейні Лесі Українки (1969, 1971) та Т.Г. Шевченка (1962, 1964 – у Москві), персональні виставки українських художників, виставки художників театру та кіно. Серед дозволених зарубіжних можна назвати виставку польського мистецтва в Україні (1955), виставку естонської графіки (1962), виставку української радянської графіки в Ризі (1963), Дні української літератури і мистецтва в Узбекистані (1965), декаду української літератури і мистецтва в РРФСР та в Туркменії, виставку музичних інструментів Німеччини (1969).

До кінця 1970-х рр. імена вождів та радянські абревіатури поступово зникають з виставкової документації, як і з назв художніх творів. І хоча в звіті за 1981 рік окремим пунктом винесена раптова згадка про збори колективу з приводу промови Л. Брежнєва в останній його ювілей – та то певно єдиний штрих до картини політичних настроїв в організації, трактувати який можна двоїсто. Окрім того, що це був знаковий рік замахів на Рейгана та Папу Римського Іоанна Павла другого, рік, у який було вбито єгипетського президента Садата, рік Ірландського голодування, це також був рік легендарної виставки в ГМИИ «Москва-Париж», на якій, фактично вперше, показали в такому об’ємі не тільки західне мистецтво, до того заборонене в СРСР, але і російський авангард. Звісно, до того були великі виставки західних художників, лише «дозволених». Деякі з них, як, наприклад, організована у 1972 році виставка А. Бурделя, яка доїхала не тільки до Москви, але й до Києва, була експонована в тому самому Республіканському виставковому павільйоні. Серед закордонних виставок, проведених ДХВУ УРСР, одна з самих знакових – Всесвітня виставка в Монреалі «ЕСПО-67» (1967). Вже третього дня цю виставку відвідала рекордна кількість глядачів – 569 тисяч; за весь час виставки Радянський павільйон був першим за числом відвідувачів – 12 мільйонів. У 1983 році відбулася ще одна виставка українського мистецтва в Монреалі. В «ЕСКПО-98»  (Лісабон, Португалія) Україна брала участь вже як самостійна держава.

Довгоочікувана і нарешті виборена Незалежність відкрила горизонти наступним змістовним заходам: Фестиваль мистецтв «Хортиця» до 500-річчя українського козацтва (1991), виставка українського мистецтва в м. Нью-Хейвен (США, 1992), «Сучасний український живопис в американській перспективі» (1992), виставка українського образотворчого, декоративно-прикладного і народного мистецтва та ікон у м. Страсбург, Сент-Етьєн де Рувре та ін. (1994),  «Художнє ремесло Китаю» (1995), виставка українського народно-прикладного мистецтва в Пекіні (1996), «Сучасне мистецтво Баварії» (1998, НХМУ); Дні України у Швеції, Дні культури України в Німеччині та у Франції (1999). ДХВУ перша і вперше після довгих років забуття презентувала широкому загалу в повному об’ємі твори авангардиста К. Редька (1991), дисидентки Алли Горської до 25-річчя від дня її загибелі (1995), бойчукіста Г.І. Синиці (1996). Подіями в українському художньому житті стали виставки емігранток, які не загубили української ідентичності, Аки Перейми та Еми Андієвської (1993), підприємця та художника-абстракціоніста Ніколауса Хіпа (1990)[11], польського художника-іконописця Єжи Новосельського (Український Дім в Києві, 1995-1996 рр.); масштабні виставки українського гобелену (1993, Бельгія; 1995, Україна) та виставки в рамках культурно-мистецьких свят «Качанівські музи» (2005) та «Лесина осінь» (Ялта, 2002) та на 140 років від дня народження Лесі Українки (Луцьк-Колодяжне, 2011) .

З’являються нові періодичні проекти: «Мальовнича Україна» (щорічна, з 1994), «Щедрість рідної землі» до Великодня, «Україно, Україно, славний край козачий!», «Шляхами творчості», «Мистецькі родини», «Історичні постаті майбутнього» (раз на два роки), «Єдино моя Україно». Під грифом «Видатні художники ХХ століття» відбулися великі персональні виставки визначних майстрів українського мистецтва Т. Яблонської, С. Шишка, В. Пузиркова, В. Непийпива, В. Франчука, М. Глущенка. Дотримуючись традиції, до кожного проекту, ДХВУ видає друковану продукцію: афіші, запрошення, каталоги, буклети, тощо.

Не зважаючи на усі перепони: ДХВУ позбавили власного приміщення, людських умов праці, придатного фондосховища, центрального опалення, технічної підтримки – це все свідчення загального ставлення держчиновників до культури, яке, здається, не змінилось з часів воєнного комунізму, і геноциду культури, який ми день у день спостерігаємо, – співробітники продовжують працювати на ниві розвитку національного мистецтва.

К.Мамаєва.