Дирекція художніх виставок України спільно з Черкаським художнім музеєм презентує культурно-мистецький проект «Світ Оксани Одайник». Виставку відкрито у «Білій залі» – найбільшій та найурочистішій залі музею.
- Автор тексту: Олена Зікєєва,
- заступник директора ДХВУ
- з виставкової діяльності та наукової роботи
OXANA
полотно, олія
2023
Блакитні обрії Оксани Одайник: трансформації у часі та просторі
Світ Оксани Одайник – золото й блакить, далекі обрії, де сходяться безмежне небо і безкраї поля. Кольори, які вже сьогодні знає весь світ, є її єством, натхненням, визначають її горизонт і «розмах крил».
Зустрічаємось з Оксаною біля будинку творчих майстерень на вулиці Філатова, прямує до нас легкою ходою, струнка і «джинсова». Від літньої засмаги, очі здаються ще блакитнішими, а волосся ще світлішим.
У просторій майстерні одразу вражає творчий масштаб: здається, сотні і сотні робіт! «Я завжди пишу серіями, — говорить Оксана, — ставлю п’ять-шість полотен великого формату і працюю над ними одночасно».
Чомусь саме тут, у майстерні, особливо «предметно» відчувається генетичний зв’язок поколінь та життєдайна сила мистецьких династій: Яблонських, Сльот, Волобуєвих, також династії Одайників… Довгі роки ця майстерня належала батькам: корифею українського живопису Вадиму Одайнику та Зої Самойленко-Одайник, самобутній художниці. Їхній дух тут панує і зараз: у дорогих серцю сімейних раритетах, фотографіях, виробах народних майстрів, що колись привозились із творчих відряджень, а згодом ставали «героями» неперевершених Оксаниних натюрмортів.
У майстерні перетинаються різні виміри часу, співіснують епохи і стилі. «Впав в око» засніжений «андерсенівський» дворик, із сімдесятих, Вадима Одайника. Здається, цей казковий сніг дитинства буде тихо падати завжди, і ніколи не скінчиться. Поруч, написаний з особливою ніжністю, портрет дружини — Зої Самойленко-Одайник, що випромінює теплоту та сімейний затишок; трохи подалі «усміхнене» фото автора.
Великий фотопортрет Оксани Одайник сприймається, як узагальнений портрет покоління, чия юність та молодість припала на сімдесяті — він загадковим чином повертає нас в атмосферу тих років.
Навіть чорно-біле фото не може приховати глибоку блакить очей, в яких віддзеркалились: і седнівські «замріяні» краєвиди, і вранішні тумани над тихим Сновом; теплі гурзуфські вечори з лагідним морем та синім південним небом, під супровід музичних «хітів» сімдесятих, що долітають з дискотеки «Супутника». А в русявому волоссі заплутався вітер, що несе терпкі аромати трав… Так само, як і натюрморти художниці, що чуттєво, «тактильно» відтворюють не лише нюанси колориту та фактур, а й навіть ароматів. А головне, вони несуть відчуття незбагненної краси світу у безмежному різноманітті форм, фактур, кольорів.
Оксана Одайник пройшла той шлях творчого становлення, як і багато видатних художників ХХ століття — від Пікассо до яскравих представників українського мистецтва, які сьогодні визначають його горизонти. Серед них: Олександр Дубовик, Анатолій Криволап, Тіберій Сільваші, Марко Гейко. Йдеться про довгу путь до абстрактного мистецтва — від традиційної живописної «школи», студіювання натури (творчі пленери у Седніві, Гурзуфі, Закарпатті), через опанування «чуттєвої речевості». Для багатьох українських митців, надзвичайно важливим був етап захоплення західним абстрактним експресіонізмом (особливо творчістю Марка Ротко) з подальшим пошуком його національно-вкоріненого варіанту.
Віднайти себе в абстрактному живописі — подібно довгій дорозі альпініста до омріяної вершини. Це є безперечним доказом мистецької зрілості, володіння, а точніше — «володарювання» стихією кольору, здатності піднести на рівень філософських узагальнень свого унікального вітального, ціннісного досвіду.
Інтерес до абстрактного живопису, його образно-емоційних можливостей проявлявся у Оксани Одайник у кілька «хвиль». У 1990-ті він втілився у серії емоційно-чуттєвих абстракцій, а вже наступна, ще більш потужна, «хвиля» припала на 2010-2020-ті.
В доробку Оксани Одайник: сформований світогляд, здобута внутрішня свобода та давно подоланий страх висоти. І сьогодні, її самобутні, ні на кого не схожі живописні абстракції, мали б відтворювати лише її унікальне бачення краси, «аромати» рідної природи, улюблених міст, далеких екзотичних культур. Тільки «сонце і небо, море і вітер»… Власне те, для чого вона народилась. Натомість, з 24 лютого 2022 року її творам судилось стати болісними відбитками найбільшої трагедії ХХІ століття, що відбувається на мапі Європи на очах у Всього Світу.
За півтора року гарячої фази війни, українські митці збудували величну «стіну» супротиву-подолання. Художники різних поколінь демонструють цілу шкалу різних «оптик» і рефлексій. Серед них, «пластично-болісні» втілення щоденних реалій військового часу — коли через образ, майже фізично, переживаєш сирену, вибухи, відбій. Тут і «заміна» квітково-рослинних елементів традиційного українського орнаменту на сотні джавелінів, леопардів, хаймерсів, які у невпинному наступальному русі наближають Перемогу. У цій міцній «стіні» є і прозорі вікна з далекими омріяними «парадизами» та «вставками» казкових кольорових вітражів. Адже саме так окремі митці, у можливий для себе спосіб, захищають свій внутрішній світ від хаосу та руйнації, як власне, і наш.
У Оксани Одайник свій шлях подолання, своя «оптика». Трагічні реалії війни вона трансформує у величні довершені образи. Кольорово-пластичні рішення її абстракцій, подекуди з використанням умовно-узагальнених фрагментів людського обличчя, часом гранично напружені, концентровані. Але їхня структура і колорит у жодному разі не втрачають цілісності, гармонії, бодай і складної, як і «Світ Оксани Одайник», який не в силах зруйнувати ніхто.
Неймовірно експресивні, ці твори вимагають великих стін, активно формують простір. Цикл, що твориться, тут і зараз — безпосередньо в Україні, під час війни, постійно поповнюється новими творами. Він, без сумніву, посяде чільне місце у кращих музейних колекціях, як величний живописний епос про «Силу. Впевненість. Волю», адже саме так називається одна із знакових її робіт.
І знов подумки повертаємось до майстерні, куди хочеться повертатися знову і знову: насолоджуватись творами художниці з різних періодів, знаходити все нові грані; відкривати, шар за шаром, дорогоцінний спадок її батьків, який вона з ніжністю зберігає.
Замикаючи коло роздумів про творчість Оксани Одайник, пригадалось кілька красномовних епізодів на самому початку проекту.
На питання, чи має вона автопортрети для ювілейної виставки, отримали лаконічну відповідь: «Я взагалі не пишу автопортретів. Мої роботи – це Я». Звісно, автопортрети бувають різними, часом стаючи полем для найнесподіваніших експериментів. Та з огляду на її рідкісну вроду, а особливо, «пандемію» марнославства та нарцисизму, що вже давно охопила наш мистецький «естеблішмент», це прозвучало майже аскетично! На зосередженість, несуєтність вказує і атмосфера майстерні, де все налаштоване на роботу: нічого зайвого, маленький столик, кілька стільців, дивакувате крісельце — ймовірно, для найдорожчих гостей, відсутність по-справжньому рекреаційної зони.
За мить, художниця відкриває свій комп’ютер, пропонуючи послухати фрагмент власного вокалу і оцінити, як спів «покладений» на візуальний ряд її живопису. Почуте і побачене, насправді, вражає!
Насамкінець, пригадалось «знакове» обговорення з авторкою назви виставки, адже «як ви човен назвете…». Тоді вона відхилила декілька варіантів розлогих поетично-компліментарних назв, натомість надіславши три короткі слова: «Світ Оксани Одайник».
Під час роботи над виставкою, у максимально стислий термін, було подолано відстань від заперечення занадто вже загальної назви (скільки вже було тих «світів» — виставок з такою самою, чи подібною назвою?!) – до розуміння її чіткої відповідності.
Світ Оксани Одайник – це окресленість мистецького простору, усвідомлення своєї сутності і власних можливостей втілити задумане… як великий птах здіймається в небо, як відновлена «Мрія» набирає висоту.
