Кольорова київська історія

Протягом липня у великій залі Національного музею літератури України з успіхом проходила виставка «Діалог. Микола Глущенко. Ірина Кудіна», організована Дирекцією художніх виставок України. Виставка закінчилась, але на пам’ять про неї залишились яскраві відгуки та спогади, створені колегами-художниками фотоальбоми, в яких увічнено її неповторну атмосферу.

Стаття «Кольорова київська історія» була написана під час підготовки та проведення виставки.

Автор: Олена Зікєєва, мистецтвознавець, заступник директора ДХВУ з виставкової діяльності та наукової роботи.

Кольорова київська історія

Рік тому, вже під час війни “виплив” на Фейсбуці «Нічний синій пейзаж» Ірини Кудіної, який я зберегла у своїх «спогадах». На перший погляд: декоративний за вирішенням фрагмент саду чи парку у ніжно-акрилових кольорах, побачений крізь умовне «вікно». Та коли пильно придивитись, прислухатись: все оживає, переливається, шурхотить… Рамка зникає, простір розширюється, і наче поринаєш у легкий гіпноз, солодкі візії, давні забуті спогади. До слова, як обіцяють нам кращі казки світу – кожен опиняється у найбажанішому для себе місці, у найщасливіші миті свого життя. У цьому для мене «вся Кудіна».

В наступні дні, місяці часто пригадувався цей пейзаж, повертаючи, бодай, до відносної рівноваги. А потім ми випадково зустрілись у знаковій київській «Трубі» на Майдані, де в роки нашої юності призначались побачення, ділові зустрічі та відбувались інші часом, доленосні речі.

Для знавців київського художнього життя 1970х, а також творчості Миколи Глущенка пізнього періоду, формат «Глущенко & Кудіна» не викликає здивування. Вона було його єдиною ученицею, однодумцем, улюбленою моделлю, натхненням останніх років його життя. Її образ, так чи інакше, присутній у понад 60 творах майстра.

Тут доречно пригадати один апокрифічний сюжет, який аксакали Дирекції художніх виставок України переповідають щоразу з новими цікавими подробицями.

Після смерті Глущенка в його майстерні залишилась величезна кількість робіт. Музеї зробили свій вибір, поповнивши свої збірки лише відповідними творами. Колекціонерська мафія повихоплювала, як тоді здавалось, найяскравіші перлини ( хоча мистецька та комерційна вартість твору є змінною у часі величиною). В результаті такого відбору, багато творів були просто покинуті напризволяще. І співробітники Дирекції, яка наприкінці 1970х працювала у дуже популярному на той час Республіканському художньому павільйоні, з власної волі врятували і зберегли покинуті твори. Їхня переважна більшість як раз належала до останнього «яскравого» періоду творчості майстра, а чимало з них були присвячені єдиній учениці та останній моделі.

Ірина Кудіна воліє називати себе радше не ученицею, а «молодшим однодумцем» Миколи Глущенка і, здається, має для цього підстави. Вони познайомились у 1976 році на його ювілейній виставці у Державному музеї українського мистецтва (зараз НХМУ), і визнаний майстер запросив юну художницю відвідати його майстерню. Коли вона вперше завітала – «поставив» натюрморт, щоб з’ясувати, чи відповідають її творчі можливості тій сміливості і свободі суджень, які так вразили його в залах музею. І як розповідає сама художниця, «увінчаний лаврами метр» був приємно здивований, навіть більш того – вражений побаченим.

Під час подальших зустрічей Глущенко влаштовував перегони: щоразу робив «постановку» і вони працювали паралельно, змагаючись у майстерності. І результати були вражаючими, адже візуальність буває переконливішою за слова. Серія Ірини Кудіної, створена у майстерні Глущенка, і сьогодні демонструє абсолютну «конкурентоздатність» її робіт.

Що це було? Магія легендарного майстра, який був зовсім поруч? Зачарування його творчістю, легендарною особистістю? Власний непересічний живописний талант? Мабуть, що все разом, помножене на неймовірне піднесення, яке трапляється, можливо, раз за все життя, і лише з обранцями долі.

Парадоксальне питання, що лунало від журналістів на відкритті – із здавалося, очевидною відповіддю, до того достеменно висвітленою у прес-релізі: Чому саме «Діалог»?

«Діалог» є одним з найпопулярніших та часто вживаних у сучасному медіа та культурному просторі понять, не говорячи про буденне життя, а в реальності лишається таким вкрай раритетним явищем! Діалог ніколи не відбудеться, коли немає взаємного інтересу, спільних цінностей, і просто немає у ньому потреби.

Миколу Глущенка та Ірину Кудіну, не зважаючи на величезну різницю у віці, єднало багато речей. Це і закоханість у чистий колір, його формотворчу, і набагато ширше – «креативну» енергію. Звідси, особливий інтерес до течії «фовізму», творчого доробку її найяскравіших представників – Матісса, Ван Гога, Дерена, близького до цього напрямку Боннара. Також їх єднав «живописний» Київ, навколишня природа та багато інших речей.

Не слід забувати, що йдеться про 1970-ті роки минулого століття, коли в культурі та мистецтві неподільно панував соціалістичний реалізм. А на теренах тоталітарної «закритої» країни – свобода, безпосередність артистичного жесту прирівнювалась ідеологами до вкрай небезпечних і хибних явищ – свободи та незалежності поглядів.

Як відомо, після повернення в Україну у 1944 році, Глущенко обирає сферою своєї діяльності «пейзаж» та «натюрморт». Адже ці жанри знаходились на безпечній відстані від «гарячої лінії» офіційного мистецтва і надавали простір для творчого експерименту.

На виставці «Діалог» можна бачити твори Глущенка з колекції Дирекції художніх виставок України – пейзажі української природи, натюрморти, чарівні «ню», що «розквітають» як чудесні екзотичні квіти. Представлені, як довершені живописні полотна, так і етюди, які з огляду на геніальне авторство, є досконалими художніми творами.

Творчість Ірини Кудіної репрезентована унікальною серією, яка була створена безпосередньо у майстерні Миколи Глущенка наприкінці 1970х – вона буквально так і називається – «В майстерні Глущенка». Також представлені роботи з циклу «Прогулянки околицями», присвяченого пам’яті майстра та низка інших творів, які прямо чи опосередковано, пов’язані з його визначною особистістю.

Щодо стилю творчості Глущенка періоду кінця 1950х-1970х, він був офіційно визначений істориками та критиками образотворчого мистецтва, як «український фовізм». На відміну від творчого методу Глущенка, в якому головним поштовхом до творення є безпосереднє імпресіоністичне враження, або «побачена» художником абстрактна кольорова пляма, живописні образи Кудіної є насамперед породженням її фантазії. Цей уявний світ населений алегоріями та символами, езотеричними образами та сновидіннями. Як вона сама зауважила в одному зі своїх інтерв’ю: її завдання, як художника – не відрив від дійсності, а возз’єднання свідомого та підсвідомого для досягнення цілісного «Я».

Неможливо оминути доволі гостре питання: як ця чудесна «тиха» виставка резонує з нашим сьогоденням, а точніше – з війною, яка вже триває, здається, цілу вічність.

Мистецтво, як і художній процес загалом, не надають прямих відповідей. З огляду на трагічні реалії воєнного часу, в яких живе Україна довгі півтисячі днів, у цій виставці немає нічого екстраординарного, сенсаційного. Адже вона безпосередньо не торкається проблематики нашого суворого сьогодення. Але ця виставка є надзвичайно важливою, бо ще раз нагадує світові, а головне нам самим, що справжнє мистецтво та «вічні сюжети» народжувались не тільки під дахами Парижу, Риму, Нью-Йорку, але й на древніх Київських схилах, під синім київським небом, рожевими кронами каштанів.

Діалог з майстром, зустріч з яким відіграла надзвичайну роль у її біографії, Ірина Кудіна підтримує довгі роки: у своїх живописних творах, спогадах, роздумах про мистецтво та життя. Важливим «співрозмовником» є наше «Вічне Місто» – його сади і парки, вулиці і потаємні куточки; мальовничі краєвиди передмістя.

Щодня у своїй затишній квартирі-майстерні на Хрещатику, де шматок фанери перед вікном надійно захищає від ракет, Ірина Кудіна втілює у життя кредо свого вчителя: «Малювати кожного дня, як дихати, ходити, мислити». Вона відтворює свій унікальний «кольоровий світ» адже, як стверджував М.Глущенко, «має від природи особливе почуття кольору, якому не навчиш». І сьогодні, у часи тривоги та випробувань, її картини світяться, переливаються фантастичними відтінками, як велетенські сюрреалістичні світляки серед ночі.

P.S І все ж таки сенсація відбулася. Потрапивши у перехресні промені чистих кольорів – почуттів, які бувають більш промовистими ніж слова, глядачі знов зацікавились деталями й подробицями цієї давньої історії, а дехто навіть побачив у ній ідеальний голівудський сюжет.

Але, як відомо, все найважливіше ховається в деталях. Можливо колись Іра Кудіна, яка належить до художників, що добре володіють пером, подарує світові свої мемуари. А новий Форман або Мельвіль чи Трюффо в європейському варіанті створить незабутнє кіно про «кольоровий світ» на тлі радянської епохи глибокого застою з її регламентованим і сірим життям.

В епіграфі до відомого фільму Жан-П’єра Мельвіля «Червоне коло» («Le Cercle Rouge», 1970) йдеться про магічне місце, в якому колись зійдуться люди, яким долею призначено зустрітись. Можливо саме так, майже через півстоліття, знову зустрілись двоє художників.

Невипадковими учасниками стала Дирекція художніх виставок, яка врятувала і зберегла картини Глущенка та Національний музей літератури, гостинно відчинивши двері для «діалогу». Навіть, інтер’єри музею, створені у ті далекі роки, долучились до драматургії.

Від старовинної будівлі музею – колишньої Колегії ім. Павла Галагана, відкривається вид на відомий «будинок з баштою» на Хрещатику, кругле вікно під самим дахом, за яким колись давно відбувалась ця дивовижна історія, яка і досі вібрує надвисоким градусом мистецьких прагнень та людських почуттів.

Липень 2023 р.