Блог

Топограми сучасного міста

Роздивляючи  карту міста,

кожен у ній бачить і щукає своє.

 

Феномен фотографії бентежив уяву  найвідоміших інтелектуалів ХХ століття. Ії називали «посередником між світом речей і світом ідей» (Вальтер Бен`ямін), «повідомлення без коду» (Ролан Барт). Вираз «Фотографувати — це воліти показати» належить Жан-Поль Сартру, який у фотографії вбачав насамперед інструмент надважливої  соціологічної інформації. Співзвучним до нього є визначення фотографії як соціальної  совісті (Сюзен Зондаг).

Головне питання, навколо якої розгорталась дискусія ХХ століття полягало в  тому: чи можна розглядати фотографію як самодостатнє мистецтво з беззаперечним авторством, з огляду  на її технічну природу,    необмежену кількість копій та можливих інтерпретацій,  широку  доступність?

І сьогодні фотографія не припиняє  цікавити  соціологів, психологів, мистецтвознавців, істориків та ін., та багато питань щодо неї  досі  лишаються відкритими  та дискусійними. Але це не заважає їй набирати оберти і завойовувати все нові  аудиторії.

В епоху  поширення інтернету, фейсбуку , смартфону,  популярність фотографії по обидві сторони об`єктива (екрану) продовжує невпинно зростати.

Наш ранок розпочинається з міцної кави  та порції «гарячих новин»  у файсбуці,  де фотографія отримала безпрецедентну роль. ЇЇ тематична шкала є надзвичайно широкою: від хроніки бойових дій-  до споглядання рідкісної  квітки, що розквітає на підвіконні.

Розміщення фотографій та коментарів,  у формі миттєвих вражень чи розгорнутих текстів,  поетичних та соціо-культурних асоціацій, створює новий самостійний дискурс, часом настільки самодостатній, що підміняє  собою «живе» спілкування.

Сьогодні слід зазначити надзвичайний інтерес  до урбаністичної фотографії,  рефлексій щодо сучасного міста, його історії та майбутнього. У цьому «мета тексті» можна виділити деякі важливі аспекти: опозиції старого та нового;  ностальгія за колишнім містом; забудова історичного центру як культурна катастрофа; доля тварин  у великому місті;  авторизовані фрагменти міського середовища  тощо.

На виставці «Топограми сучасного міста», що присвячена сучасній урбаністичний фотографії, представлені фото — роботи Віталія Сокура та Сергія Рубана. Музейний стиль експонування, до того ж історичні стіни «Хлібні», що є архітектурною пам`яткою 18 сторіччя, суттєво розширюють «історичну рамку» та загострює відповідні соціокультурні контексти.

 

Віталій Сокур вже 15 років поспіль  професійно працює у фотографіїї,. Він є учасником багатьох виставок та фото — конкурсів, зокрема  постійним учасником та призером престижного міжнародного фото -конкурсу газети «День»,  НСФХУ та ін.

Про свою творчість він говорить так: «Насправді — хобі, захоплення фотографією переросло в професію, багато чого вмію і знаю, великий досвід різних фотозйомок починаючи від репортажу для преси, закінчуючи предметною рекламною фотозйомкою. Але більше люблю знімати людей». Можливо тому його урбаністичні образи доволі персоніфіковані, «портретні», і навіть будинки мають «людське обличчя». Київські новобудови нагадують « лицарів у шоломах», що охороняють спокій міста, а  покинутий міський особнячок у два вікна  має розгублене лице старезного чоловіка.

Напівзруйнований балкон початку ХХ століття є «героєм» фото з жартівливою назвою «Вийшли покурити». Завдяки високій якості професійної зйомки, що виявляє найменші нюанси, цей ажурний балкончик виглядає як справжній витвір архітектурного мистецтва та рідкісний артефакт. А ще він нагадує нам про одну з надважливих містобудівних традицій, усталену у всіх європейських містах, і остаточно загублених на наших теренах,  згідно якої  балкони є справжньою окрасою історичного центру.

Магічний Андріївський узвіз на фото «Гості з майбутнього» насамперед виглядає як сцена для фантастичних перевтілень і несподіваних зустрічей.  Раптом тут,  поруч опинились  старомодної  київська пані, вбрана по моді початку минулого століття, та індіанці у яскравих екзотичних пір`ях. Цей  блискавичний контраст вмить висвітлює цивілізації та культури, що у різний час та з різних причин,  зникли за поворотом історії.

На іншому фото ще одне знакове для Києва місце —  Кіностудію імені Олександра Довженко виникає  наче з небуття. Історія цієї кіностудії зазнавала і спади і підйоми, але саме на ній було створено культові   «Тіні» Сергія Параджанова та «Польоти уві сні та наяву» Романа Балаяна, працювали Іван Миколайчук, Леонід Биков, Богдан Ступка та інші прекрасні актори. Вона постає перед нами  у тихому зимовому пейзажі, що видає певний  емоційний стан,  як символ нереалізованих можливостей, завмерла «тінь заводів і фабрик».

Ця виставка також репрезентує  творчі роботи  Сергія Рубана, який захоплюється  фотографією понад десять років,  плідно співпрацює з New York Institute of Photography. Його творчі роботи  відзначені чисельними дипломами по мобільній фотографії.

Якщо  урбаністичні фото В. Сокура виглядають як гострі,  навіть плакатні,  емоційно забарвлені арт-повідомлення, образи міста  С. Рубана більш філософічні та оповідні. Він уникає різких контрастів та опозицій, та більше зосереджується на пошуках гармонії у модерному місті. Його фото-образи  сприймаються як маленькі філософські оповідання, або музичні п`єси.

Так примхлива  нео-готика київського костьолу Городецького, в обрамленні лаконічних ритмів  сучасної архітектури, звучить як величний звук органа.

Намагання «вписати» старе місто у сучасний ритм життя проглядає  і у фото «Велотрек».  Образ велосипедиста на муралі, що сьогодні опановують  не тільки нові, але й старі стіни, та спортсмена на  велотреку, породжує ефект «паралельної» реальності.

Пошуки  новітньої гармонії міста, а часом і неприховане захоплення його несподіваним ультра-сучасним обличчям , співіснуванням різних епох  і стилів, об`ємів та фактур, відчуваємо у багатьох інших фотографіях  Сергія Рубана(слід зазначити, що аналогічні тенденції помітні і у сучасному урбаністичному  живописі).

Продовженням «музично-асоціативної» теми С. Рубана  є  легкі та вишукані  «з французьким акцентом» фото-замальовки: різнокольорові парасольки, що «злітають» у небо  та   поетична вулиця, побачена крізь завісу дощу. Можливо, дивлячись на них шанувальник французької класики пригадають відомі легранівські мелодії  з «Пасажиру дощу» та  «Шербурських парасольок».

Спокуса розшифрувати ледь не кожен фрагмент цієї звабливої, емоційно та змістовно забарвленої міської тканини, може завадити неупередженому сприйняттю та свободі інтерпретацій глядачів,  що завітають  на виставку. Бо справжні урбаністи, які відчувають місто і люблять його у будь-яких проявах, надають перевагу мандрівкам наодинці, а щодо іншого-  це вже залежатиме від «багажу».

Похожие записи

Вам будет интересно

Літо

На щастя, на долю

Добавить комментарий

Комментарий добавить легко